Згадалося зараз і засвербіло. Щоб позбутися сверблячки, починаю активно чухатися…
За всі три рази мого перебування у Львові (це днів 8 у загальній сукупності) маю лише один негативний спогад, яким зараз люб’язно і поділюся зі своїми читачами. Почну трохи здалеку.
Пам’ятник Шевченку у Львові на проспекті Свободи я б не назвав цілком логічним для мене. Він занадто суворий для цього міста, однак найбільше суперечностей в моїх мозкових клітинах викликає «риб’ячий хвіст», що створює гармонійну незрозумілість позаду Кобзаря. Складається враження, ніби щось потойбічне вилізло з під землі і щоб не почався черговий кінець світу, робітники комунальних служб Львова нашвидкуруч залили його зверху розпеченим металом, утворилася «Хвиля національного відродження». Такий от монумент.
Тепер випадок, який обурив.
Прохолодний літній вечір після активного дня на ногах. Година приблизно десята-одинадцята. Пам’ятник Шевченкові потрапляє в око. Наша група підіймається сходами на монумент, і всаджується біля шевченківського хвосту. Проспектом свободи пробігає чоловічок. Відбувається діалог:
- Ану злазьте!
- Чому?
- Я тобі ще порозмовляю, бач, який. Знайшли собі тут пляж, розляглися…
Далі кілька образливих слів в нашу адресу, тикання, знову образи, неприємно… Ми піднялися і пішли геть, настрій був споганений. Наступного ранку тим самим постаментом бігали діти, на ньому фотографувалися молодята, а хтось ганяв на роликах.
У зв’язку з цією історією в мене з’явилося два питання, які я нижче і висловлю.
Перше цікаве питання – що таке паплюження пам’ятника? На монумент я не пісяв, неповаги не виявляв, багаття не розводив. Які критерії? Чув від знайомого, що його одного разу оштрафували за те, що заліз на верхівку монументу «Визволителям Донбасу». Але там швидше за все сумлінна донецька міліція вирішила підзаробити та й вбитися він там міг спокійно, тому подібні дії правоохоронців я не засуджую.
Але знову ж – на визволителів не можна, а на оглядові майданчики статуї Свободи або «Батьківщини-матері» підіймайся, поки не набридне. В Києві рік тому скульптуру Лесі Українці зодягли в національну сукню. Чи це паплюження? – Ні. А пофарбовані у біле черевики Леніна на головній площі Донецька – вже спаплюження. При чому, якщо б Леніна одягли в українську національну сукню, то це теж було б наругою. Одним словом, дивина.
А тепер друге конкретне питання. Воно здатне поділити Україну на кілька частин, спровокувати громадянську війну, висадку рожевих котиків у Обітичній затоці Азовського моря. Але я просто мушу його поставити.
Отже питання наступне: Чи був Тарас Григорович Шевченко святим?
Я не читав Олеся Бузину, не вірю у вурдалаків і поки що не маю бажання і часу, щоб витрачати його на подібну дурню. Однак, інколи мене просто обурює, як живу людину можуть зробити державним символом, не залишивши в ній нічого живого. Лише висохлий пам’ятник з сумними очима.
Варто лише клацнути пальцями і знайдуться люди, які верещатимуть про геніальність Шевченка, але навряд вони назвуть хоч один його твір, окрім поетичної збірки «Кобзар». Вони точно знатимуть, що Шевченко був художником, і у світі відомий через свої картини, однак чи згадає хтось бодай одне полотно, окрім автопортрета Шевченко? Я боюся навести переляк на цих людей, але прозу Шевченко писав російською.
А ще при згадці біографії українського генія в ній обов’язково виявиться купа чорнухи, жодної білої плямки.
У нас країна така, нас завжди всі травили та пригнічували, нас морили голодомором та вбивали у війнах за чужі ідеали, ми бідні-нещасні, врешті решт отримали шмат рідної землі за розмірами найбільший в Європі і тепер не знаємо, що ж цим добром робити.
Звідси і національний герой має бути таким – ледве живим, зі скаліченою долею, кріпацтвом, засланнями, тюрмами та солдатчиною. Герой – Шевченко, героїня – Леся Українка з продірявленими туберкульозною заразою кістками.
А ще вважається, що Шевченкові не щастило в коханні, він так і помер і не одружившись. При цьому чомусь позашлюбні жінки Кобзаря в шкільних підручниках не згадуються.
Вибачайте, але я не вважаю, вірш «Заповіт» дуже гуманістичним твором, як про це пишуть в підручнику за шостий клас. Бо якась невідповідність виходить. Гуманізм – ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Де той гуманізм в наступних рядках:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу…
Я не буду тут дискутувати над подібним. В нас час ідолів роблять не лише з геніальних письменників позаминулого століття, але і з нині діючих лідерів політичних угрупувань.
Хочете поклонятися та молитися їм усім – будь ласка, але не забувайте другої заповіді :)
А я просто вставлю шмат зі щоденника Т. Г. Шевченка, щоб він став для вас більш людяним:
14 вересня 1857
По случаю принятия нового груза пароход наш простоял до 11 часов утра у казанского берега. Пользуясь этим редким случаем и хотя пасмурною, но не мокрою погодою, я вышел на берег и сделал два абриса: общий вид Казани и вид на Волгу против Казани и села Услон. Возвращаясь на пароход, купил я у смазливой перекупки соленого отваренного ляща. И, придя на пароход, задал себе настоящий плебейский пир. Кроме ляща и новопетровской ветчины, заключил я свой пир головкой чесноку с черным хлебом и провонял не только капитанскую светелку — всего «Князя Пожарского». Сопутники мои бегали от меня, как черт от ладану. Одна только милая хозяйка и добрейшая ее мамаша Катерина Никифоровна Козаченко нашли, что чеснок хотя и воняет, но не так несносно, чтобы при встрече со мною необходимо было закрывать нос, и еще более, чтобы доказать им, господам, не любящим чесноку, что чеснок вещь не только не противная, но даже приятная, обещалися заказать обед с чесноком и обкормить хулителей. Милейшая Катерина Никифоровна.
Дуже цікава ваша думка з приводу усього викладеного.
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
