Безліч

Якось, дитиною в журналі «Трамвай», я прочитав статтю про позіхання. Не безглузду вирізку з книги рекордів Гіннеса про те, ніби якийсь талановитий хлопець зі східноамериканського штату Каліфорнія не припиняв позіхати протягом трьох років, аж доки не побив попередній рекорд і на тому досягненні віддав богові душу. А досить цікаву науково-популярну публікацію. В ній зазначалося, що позіхання, хоч і з’являється в ті моменти, коли людина хоче спати або їй доволі нудно, але є фізіологічним процесом, що позитивно впливає на роботу мозку. Позіхання не сприяє засинанню, а навпаки активізує організм. Через те вчителям не радили сварити учнів, що позіхають на їх уроках.

А ще в тому ж журналі відкритим текстом писали, що позіхання є заразним. І може передаватися не лише від людини до людини, а й від тварини до людини. Як і свинячий грип, одним словом. В дитинстві я був схильний вірити усім друкованим виданням, особливо з яскравими малюнками та цікавими фактами (дехто не припиняє робити це ставши дорослим). І вірив я без зайвих питань. Заразна, то і грець з ним.

А з тиждень назад кухонний радіоприймач сповістив мені радісну новину, що все вирішено і з’ясовано. Науковці з Університету штату Нью-Йорк виявили, що до зараження позіханням більш схильними є люди, в яких активніше реагують на подразники ділянки мозку, що відповідають за співчуття. Тобто ті індивіди, які дуже співчутливі приймуть ваше «запрошення» разом попозіхати значно привітніше, ніж особи, яким ви до одного дуже делікатного місця.

Все б нічого, але радіо пробовкнулося і про те, яким чином здійснювався експеримент. Піддослідним показували відео з людьми, що позіхали, а далі спостерігали за їхньою реакцією.
Вибачайте, однак зараз я спробую трохи полити брудом наукові методи, використані в дослідженні.
Та спочатку розберемося з самим явищем.

Позіхання – це рефлекторний дихальний акт, що складається із глибокого повільного вдиху й швидкого видиху. Позіхання властиве лише ссавцям. Існує кілька версій, що пояснюють його причини.
Науковці – це такі люди, яким легше вигадати власне пояснення, ніж зізнатися, що вони і гадки не мають, чого воно так відбувається насправді.

До недавніх пір вважалося, що позіхання спровоковане нестачею кисню в організмі. При втомі функції гальмування в мозку починають переважати, дихання уповільнюється, кров наповнюється вуглекислим газом. Саме тут на порятунок приходить позіхання. Глибокий вдих збагачує кров киснем, і життя знову має сенс. Правда класно?

Тільки серед самих вчених знайшлися нахаби, які спростували цю гарнюсіньку версію. В черговому експерименті піддослідним давали надлишок кисню та вуглекислого газу. А ті, незважаючи ні на що, в обох випадках холоднокровно продовжували позіхати з однаковою частотою.

Поточна нині діюча версія – це перегрів мозку. Якщо повітря навколо прохолодне, то глибокий подих здатен остудити розпечені мізки. Версія дуже переконлива і перевірена, її тестували на папужках. Добрі зоологи брали і підвищували температуру повітря, при цьому кількість позіхань серед пташок збільшувалася вдвічі.
Стосовно перегріву мозку, можливо, вчені і праві. Не ясно тільки, як папужка здатен остудити мозок прохолодним повітрям, коли в навколишньому середовищі підвищена температура. Більш логічним, на мою думку, поясненням є те, що папужка в теплі просто хоче спатки.

Одразу з’явилося бажання запропонувати свій власний експеримент, який нескладно реалізувати за наявності піддослідного. При опіках парою на шкірі людини часто з’являються пухирі (водянки). Ззовні вони нічим не відрізняються від водянок (мозолів), що утворюються в місцях тривалого натирання, зокрема на ногах від незручного взуття.
Скориставшись цим простеньким фактом, нескладно довести, наприклад, що при тривалому терті сторонніх предметів об шкіру людини, температура взаємодії між ними є приблизно такою ж, як і у водяної пари під тиском.

Повертаємося до заразного позіхання. До речі, хвилястим папужкам з попереднього експерименту воно не властиве.
Усюди пишуть, що позіхання є наслідковим рефлексом. Тобто таким, що виникає без жодного подразника, лише в наслідок візуального чи аудіального спостерігання  проявів самого рефлексу у інших. Визначення дати – дали, а пояснити причину не змогли.
Цитата розумного дядьки з цього приводу:

Физиологическая наука не докопалась до механизмов этого рефлекса. Хотя не сомневается в рефлекторной природе автоматической имитации поведения у животных. Физиологи Попов, Хотин, Орбели, Воронин, Слоним снова и снова вынуждены были признать, что загадка подражания не расшифрована. Перед нами некий нейродинамический (и даже, может быть, нейроэнергетический) икс.

Тобто маємо явище яке спостерігається, але достеменного пояснення не має, і наука не сумнівається в його рефлекторній природі (я на її місті теж не сумнівався б).

Згадаю краще ще один експеримент, щодо заразності позіхання, як на мене, він найвдаліший. Експеримент був проведений в науково-популярній передачі «MythBusters» («Руйнівники міфів» в українському прокаті). Суть експерименту наступна: в ізольовану кімнату запускають десяток пересічних людей і вони ніби чекають на співбесіду. До тієї ж кімнати підсилають підсадного актора, що провокаційно час від часу позіхає. Правда ж чудова ідея?
Ідея просто геніальна, але протягом кількох годин вона не дала жодного результату, ніхто не заразився. Невже позіхання не заразне? Ще й яке заразне, а от імітація позіхання – ні. Зіграти смерть на сцені і реально померти – дві великі різниці.
Підтвердити міф у руйнівників все ж вийшло. Вони самі не здогадалися яким чином. А справа в тому, що після кількагодинних намагань зіграти позіхання, актор втомився і почав позіхати насправді. Ось тут і пішли хвилі позіхань, радісні крики за кадром та бризки шампанського.

Саме тому я можу без кінця критикувати людину, що додумалася показувати позіхання на екрані телевізора. Навіть не факт, що ті з піддослідних, хто в решті решт позіхнув, зробили це не з співчуття до горе-експерементаторів.
Звичайно, жоден експеримент неможливо провести в ідеальних умовах, однак досліджувати у відкритому космосі силу земного тяжіння, маючи під рукою фотографію яблука в падінні, я б не насмілився.

Це лише товариш Кашпіровський здатен вилікувати усю країну з екрану телевізора. Хоча те, чим він займався було не гіпнозом, а лише самогіпнозом, який спирався на сугестивності радянських громадян. За всю історію телебачення відомий лише один випадок, коли під час трансляції сеансу гіпнозу, когось все ж вдалося віддалено загіпнозувати.
Не знаю, чи приклад з гіпнозом тут можна вважати вдалим, бо до XIX століття класична наука вважала гіпноз шахрайством.

Для чого я обрав тему позіхання? Бо вона проста і майже усім зрозуміла, але виходячи неї, можна зробити загальний висновок про стан сучасної науки. Я сам писав наукову роботу магістра і знаю, звідки в ній узялася науковість, так що буду радий подискутувати, якщо маєте протилежну думку.

Ну а під кінець зовсім нетрадиційний погляд на позіхання (зазначу, що не мій). Позіхання в народі нерідко є ознакою вроки (сзглазу російською). Оскільки вчені достеменно причини позіхання пояснити не можуть, то народне пояснення мені навіть більше подобається. Щоб уберегти себе від чужого дурного ока, радять носити шпильку, приколоту зі зворотного боку піджака (сорочки, блузки).
Якщо вже не убереглися, то вилікуватися допоможе свята вода. Треба полити нею чотири кути стільця, на якому сидить людина, що позіхає, при цьому промовляючи приповідку куди саме повинно піти позіхання. Що думає церква з цього приводу в джерелі не зазначено, однак мені дуже сподобалася приписка: найголовніше, вкласти у слова замовляння якомога більше участі і впевненості, що сказані слова вам обов’язково допоможуть.

У що віриш, те й отримуєш. Таким же дієвим може виявитися закляття: «Нещерпсов дохв минноротсоп. Абирвалг» з посипанням себе червоною ікрою. Просто в силу святої води часом легше повірити, ніж у силу червоної ікри.

Схожі дописи:

• Вхідне
• Журнали з дитинства
• Коротенькі думки
• За, проти чи осторонь?
• Доба цифрових технологій

Trackback URL

гіпноз, голі баби, за жизнь, заразність, мозок, наука, папужки, позіхання