Одіозно звучить, щось подібне до розділу “Как Незнайка сочинял стихи” невмирущої книжечки Носова. Але такий заголовок, як хтось вчора вдало підмітив, я обрав для випєндрьожа. Отож випєндрьож продовжимо.
Почалося все не зі слова, а з того, що тиждень назад вирішив я завітати до театру вільної філологічної спільноти під загальною назвою «Корабльовник» (або «Кораблёвник» російською). Це все Донецьк, арт-кафе «Бард», середа, 17 година. Вже з пів року туди збирався навідатися, але якось все мимо, а тут бац.
Як пишуть офіційні джерела про «Корабльовник», подібна спільнота названа не просто так, а на честь її засновника Сан-Санича Корабльова. Будучи людиною у філології темною (не скажу щоб зовсім, але чистокровним арійцем філологічної справи, я б себе не вважав), це прізвище до того жодним своїм вухом я не чув. Хоч і здогадувався, що все не просто так. Корабльов Олександр Олександрович – доцент кафедри теорії літератури і світової культури ДонНУ, дуже поважна і шанована людина.
Тиждень тому на Корабльовнику свої вірші презентувала молода і талановита російськомовна четвірка поетів, до того – п’ятірка україномовних. У перерві між читанням віршів та їх обговоренням, я підійшов до вищезгаданого товариша Корабльова О.О. і поцікавився списком вимог до кандидатів, що виступають. Вимога виявилася одна і невеличка – він мав це попередньо переглянути і переглянуте мало бути цікавим. За збігом обставин в мене у кишені знайшлася невеличка добірка віршів і пара мініатюрних оповідань власного виробництва. Трапляється ж таке. За тиждень я отримав телефонний дзвінок і пропозицію виступити в найближчу середу, щоб не тягти час. Ось так все просто. Мій виступ став доповненням до презентації збірки Арсенія Александрова (доволі відомого поета у вузьких донецьких колах).
А тепер найжахливіші подробиці. Виступ тривав хвилин двадцять, читав я переважно вірші російською (бо українською в мене не дуже багато) і ще трохи прози. Хоч майже все знав напам’ять і перед тим кілька разів проводив над собою тренувальні процедури, але цілком відірватися від папірчика так і не зміг. Перший публічний виступ як-ніяк. Наприкінці мені аплодували. Сподобалося.
Якщо комусь цікаво, тутечки більша частина прочитаних мною віршів.
Після виступу далі за регламентом ставили питання – я мужньо тримався і відповідав, здається, жодної державної таємниці не видав. У перерві до мене підійшла приємна тітонька, сказала, що їй дуже сподобалися вірші, але я злий на жінок. Неоднозначний відгук. Цей висновок вона зробила з вірша, що наведений нижче:
Воспоённое
В стрелках, узлах, фонарях,
Подобно железной дороге,
Сидят, закинувшись друг на друга
Снаружи забиты в капрон женские ноги.
Стучат железом, дышат мазутом,
Кожа в кожу носком обута,
Чулочной сеткой стянута стогом,
Обглодана бритвой, упругая форма.
Белесый мрамор сечёный днями
Шпилькой, дорогами, очередями,
Грациозный соблазн, покрытый плотно
Мозолями, шрамами и едким потом.
Строй гнутых линий по рельсам, шпалам,
Балкам, опорам, мостам, каскадам.
Всё для движения цепи вагонов,
Составы на тле труб бескрайних заводов.
И ясно, что выше
Бесстыжей льняной юбки в клетку
Тугой бюст
В оранжевой железнодорожной жилетке.
По перерві полилася конструктивна критика,.. багато. Місцями вона нагадувала обговорення віршів Незнайки. Мене пару разів назвали Олексієм (хоча я більше звик до ім’я Віталій). Про прозу нічого хорошого не сказали, а ось щодо віршів деякі приємні моменти зазначили. В процесі відбулася невеличка дискусія на тему, що було раніше слово чи філологія, а також, полеміка з приводу нещодавнього визнання роману Олеся Ульяненка ”Жінка його мрії” порнографічною продукцією. Мені сподобалося.
Уся ця писанина до того, що як маєте бажання десь зачитати власні творіння, то це доволі легко реалізувати. Успіхів вам в цьому.
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
