Я не полюбляю нав’язувати комусь власні переконання чи смаки, тим більше музичні, але «Мертвий Півень» – він офігєнєн.
Мертвий Півень – це не дохла пташка, а шість повністю живих дорослих мужчин. До того ж це гурт, не дворова футбольна команда, а справжній бенд, львівська група, вокально інструментальний ансамбль з солістом Міськом на вокалі, купою гітаристів та барабанщиком на інструменталі. І свідком його я вчора був. Заздріть! Ну а поки ви заздрите, я розповідатиму.
Гандж – це марихуана. Gung’Ю’бazz – це бар, підвал, місце культурного відпочинку та безкультурної пиятики. Таких повно по усіх усюдах, ось лишень в Донецьку подібний один.
Він ніби зліплений з глини, забитий ненав’язливою сепією, його шершаві стіни хочеться лизнути (насправді не хочеться, але ж як звучить). Здекорований вентиляційними трубами, електричним дротом, духовим інструментом, жерстяними абажурами та здоровезними дерев’яними радіоприймачами на лампових транзисторах.
Місцинку уявили? Ще є барна стійка, сцена, туалет. Все як у людей. Лишень сцена та простір перед нею за обсягом не більші від моєї кімнати. Воно створює неповторне відчуття камерності і товкотнечі, в якій одні сидять на стільцях, інші всілися першим на шиї, а більшість просто стоїть, де стоїться, застуючи усе першим, другим і третім. Приблизно так в Ганджі було на «Трициліндровому двигунці любові», коли трійка Андрухович, Дереш, Жадан запалювали переважно дівочу публіку власною харизмою. Шматок харизми за участю Жадана маєте ексклюзивну можливість переглянути тутай.
Однак на цей раз обійшлося без роздавлених натовпом безневинних жертв. Концерт одного з найвідоміших рокових гуртів України (якщо не рахувати різну попсу) відвідало заледве чотири десятки людей, я навіть сидів. Причин цьому неподобству не шукатиму.
На початку публіка, що не встигши належно прийняти та відповісти собі на питання «А шо я тут дєлаю?», без проявів належної ініціативи втикала на пивні бокали або прихоплених за компанію дівчат. Раптово вирвана фраза з сусіднього столику: «Донецк – это не большое село, а атласная постель».
Про музику словами не буду, бо не вийде. Вона хвилею накочувалася на мене, відбивалася від цегляною стійки за спиною, діставалася нутрощів і вібрувала там, як мільярди потужних мобільних телефонів. Це вам щось сказало? – Ані крапельки, тому про музику і не буду.
Фотів в мене немає, бо у всіх є, нащо вони ще мені. Спалахи різної фотоапаратної техніки, що звужують засліплені оченята, від дешевих цифрових мильниць до Nikon`овського D90. У ті спалахи потрапив кожен цього вечора, однак більше за інших симпатичні дівчата та музиканти Мервого Півня.
Що за публіка? Я майже нікого не знаю, тому буду здогадуватися. Кілька помірно гламурних дівчат, кілька патріотично налаштованих дівчат у вишиванках, кілька типових дівчат (так, здається жіночих статей було все ж більше), якісь молоді та обдаровані донецькі поети, рідкісні поціновувачі музики, яких перло ще до того, як все розпочалося, організатори та їх друзі з серйозним виразом обличчя та важкими фотокамерами.
На початку порадував лише одненький хлопець, що всівся на підлогу під самою сценою, розклавши навколо усе добро, що накопичив за життя: пачку цигарок, скляну невиразну попільничку та напрочуд брудну коробку сірників, здається, ще радянського виробництва. Всівся і почав знімати кеди, цим не обмежився, підгорнув штані і далі неспішно стягнув шкарпетки. Захопливе видовище. Босими пальцями ніг він відстукував ритми та імітував підбирання акордів, запаленою цигаркою диригував.
Поволі і інші долучалися до того щастя, підспівували, стрибали чи то пак танцювали в обіймах (нема тому пояснень, але дівчата окремо, хлопці окремо). Парубки на всю горлянку замовляли «Курву», однак їм відмовлялося, бо гроші наперед. Під грошими розумілася пісня «Сто баксів на місяць – і всі тебе…». Мабуть вона остаточно і об’єднала всіх у запальному співі, вереску, тупцянні та стрибанні. І хоча особливо сором’язливі язики німіли на українських словах цієї неоднозначної пісні, проте англійський приспів «And everybody fucks you» підхопився на ура. Ось така нині молодь зростає, а що поробиш.
І так воно неспіхом йшлося, у залі часом з’являлася прибиральниця зі шваброю та проводила вологе прибирання, люди відсилали каравани до туалету, бубоніли, аплодували, свистіли, аж раптом Місько оголосив, що наступна пісня остання. Думав, хтось купиться.
Це перший гурт на моїй пам’яті, який після того, як сказав, що зараз гратиме останню, зіграв їх принаймні ще штук шість-сім. І заспокоївся рівно о десятій, коли в двері закладу готова була вдертися міліція, щоб заарештувати цей дебош за порушення громадського спокою.
Можливо, цьому посприяв той факт, що на третій «останній» пісні «Брат! Піва кончілась…» добрі люди презентували колективу два бокали пива і пива продовжилося. Щодо мене, то я спочатку сидів, і воно було в міру весело, потім встав, пострибав і пішов обійнявшись за плечі розгойдуватися з незнайомими людьми. Далі прийняв участь у розгойдуванні на руках якоїсь приємної дівчини у вишиванці. Нормально погуляли.
Пссс: А ще зараз Мертвий Півень дарує можливість переглянути Cold Souls (звучить заманливо). Це американська стрічка, саундтреком до якої ввійшов “Поцілунок” Півня. Фільм транслюватиметься в рамках “Молодості”, подробиці тутечки.
06/04/2009 at 10:54 Permalink
тусняк не люблю, але розказав колоритно, залік!
06/04/2009 at 16:14 Permalink
Донецьк вміє гуляти:) Коли приїжджали М.П. та Андрухович то в Дніпропетровську стрибали мало, а сиділи як пришпилені. В решті те саме: фотики, дівчата й сидіння на підлозі:-D Тепер от шкодую, що не поїхав у Донецьк(треба ж колись там побувати)
07/04/2009 at 08:19 Permalink
Є в таких заходах і негативні моменти . Наприклад, в мене досі не вивітрився одяг від запаху диму.
А так приїздіть в Донецьк. Принаймні на один день тут є чим себе зайняти )