Безліч

Коли хтось в Україні береться з сяйвом в очах захоплено писати про рідне місто, то це зазвичай Львів або Київ. Я ж з усією відповідальністю узяв на себе нелегку участь повідати світові про мій Донецьк. Чому нелегку, бо хоч вбийте, але я не зустрічав жодного відгуку, що змусив би мене захотіти сюди приїхати, був би я мешканцем іншого міста. Ще кілька років тому я б не мав однозначної відповіді на питання, чи люблю я його. Але одного дня я згадав власне дитинство, тоді було це саме місто і воно було найкращим в світі, принаймні для мене, і я знову повернувся у свій Донецьк – місто усміхнених гірників, мільйона троянд, териконів, стадіонів, містичного метробуду, чеських трамваїв, сивих тополь, найсмачнішого морозива… Це все живе в мені і в ньому.

Донецьк – місто, яке за неповні 140 років свого існування обросло міфами, як коростою. Я не згадуватиму подібні до того, що в нас людей з поламаними ногами кожен божий день скидають з мостів, може воно і так, тоді б це пояснило, яким чином місто-мільйонник одного дня перестало таким бути. А от цікавий приклад, як суб’єктивне сприйняття здатне викривлювати факти, згадаю. Отож, «найнеупередженіше» джерело «Вікіпедія», в нашому випадку польска:

Centrum miasta stanowi praktycznie jedna ulica, Artioma, na której pierwsze numery domów zaczynają się jeszcze przed Donieckiem, a ostatnie znajdują się już za miastem.

Не хвилюйтеся, перекладаю:

Центр міста практично складається з однієї вулиці, Артема, перші номери будинків якої починаються ще перед Донецьком, а останні знаходяться вже за містом.

Уявляєте, яка в нас є вулиця довжелезна і центральна, вона довша за все місто. Зараз буду трохи нудним, наведу власні розрахунки – довжина найдовшої вулиці Європи – запорізького проспекту Леніна складає приблизно 11 кілометрів. Протяжність Донецька з півночі на південь — 28 км, враховуючи це, вищезгадана вулиця Артема, названа так на честь професійного революціонера Сергєєва (теж дивно, «Муму» Тургенєв написав, а вулицю назвали Артема), ось вона  має бути кілометрів 30 завдовжки. Ви вже заздрите?

Я погоджуюся з рядками польської «Вікіпедії», щодо проросійських тенденцій населення і переважну підтримку «Партії регіонів», але у чому ж вулиця завинила? Наша Перша лінія. Саме так вона має називатися,  це одна з не багатьох вулиць міста, що має історичну дорадянську назву. Англійські традиції містобудування  принесли в невеличку Юзівку лінії та проспекти. Перша лінія – сучасна вулиця Артема, Шоста лінія («скотопрогонная») – Університетська, Пожарна площа – пл. ім. Дзержинського, Середній проспект – проспект Труда.
Зараз в Донецьку 7 районів з 9-ти названі на честь радянських діячів, але це не вина міста, воно і містом стало лише в 1917-му. Дискусії щодо повернення більшості вулиць історичних назв просто не має місця, бо радянські назви і є історичними. Проте хочеться часом вірити, що я гулятиму тротуаром по «Першій лінії» і що в моєму місті хоч щось і колись назвуть іменем Василя Стуса.

Серед представників «совукрлита» (тобто сучасної української літератури) я знайшов лише одну згадку про Донецьк (може мало читав), у книжечці Сергія Жадана «Anarchy in the Ukr», частина перша, розділ 6 – Реальна біографія Кобзона. З вашого дозволу процитую :

«… замість нормальних подорожніх вражень лишаються якісь уривки й епізоди, лишається передусім подивування – від того, що в цьому місті є кілька золотих пам’ятників, і що десь тут, здається, є пам’ятник Кобзону, принаймні має бути, на ранок, принаймні, я найбільше переймався саме цим – був пам’ятник Кобзону де-небудь чи не було, і якщо був, то де? І чи золотий він був, цей Кобзон, чи зроблений із гіпсу?»

Справді важливою особливістю сучасного Донецька, є те, що монументів живим людям тут скоро буде більше, ніж стадіонів. Депутат Держдуми Російської Федерації Йосип Давидович Кобзон не є в даному випадку виключенням. Пам’ятник щоправда, не золотий, а звичайний бронзовий, встановлений з нагоди круглої дати – 69-річчя народного артиста СРСР. Чомусь саме цей монумент приваблює найбільше приїжджих, мовляв Леніних в нас і своїх вистачає, краще покажіть вашого Кобзона. У добрі часи на кожен палець лівої руки Кобзона натягали презерватив, кумедна витівка але водночас і паплюження пам’ятника, щоправда менш серйозне, ніж пофарбовані у біле черевики Володимира Леніна на центральній площі міста.
Ще є Сергій Бубка, що має власний пам’ятник перед власним стадіоном (треба і собі про щось таке подумати). А золотий пам’ятник, що згадувався Жаданом, встановлено Анатолію Солов’яненко.

Трохи шкода, що мене тут ще не було у 1970 році, коли ЮНЕСКО визнало Донецьк найзеленішим промисловим містом світу, я вже мало пам’ятаю мільйон троянд, можливо вони зникли, після того, як про них заспівала Пугачова.
Але про пам’ятки та історію я згадаю якось потім. А тут скажу художньо і красиво про своє. Я народився і виріс серед штучних гір, я навіть не уявляю, що десь не знають про терикони. Таке враження, що вони виросли своїми зашлакованими породистими нутрощами з самої матінки-землі ще на початку часів. І сотні років поспіль вони купалися у прісних донецьких дощах, південні птахи зупинялися на їх облізлих червоних верхівках, пролетарі зі скляним пивом споглядали з них футбол, далекий шахтарський футбол, десь там внизу, нижче хмар.

Від мого дому до шахти імені Засядько п’ять хвилин пішки, я кожний ранок бачу її гірничі підйомники у себе з вікна, освітлені сходом сонця, раніше їх прикрашала червона радянська зірка, тепер – український тризуб. Щось змінюється. Але це місто, за звичкою продовжує дихати у ритмі гудків ДМЗ (Донецького металургійного заводу), дихати його рожевим п’янким повітрям. Ці стурбовані обличчя, що напхані в автобуси, трамваї, маршрутки постійно кудись їдуть, ці бабусі зі смаженим насінням, я ніде більше не бачив стільки насіння, шалені водії, що ніколи не пропускають пішоходів, а якщо пропускають, то десь тут підступ. Як можна без такого?

Це місто, в якому пам’ятник паровозу за одну ніч розрізали та продали на металобрухт, місто похилих православних комуністів, місто, в якому ще рік тому не можна було придбати жодного сувеніру, окрім футбольної дудки або шарфика ФК «Шахтар». Я від нього залежний, від м’якого світла його нічних ліхтарів, воно тепле, приємне, моє…

Схожі дописи:

• Донецьк. Місцева географія
• Дещо про їжаків і погоду
• Історія перейменувань
• Революционный держите шаг, неугомонный не дремлет враг
• Шахтар. Футбол по-донецьки

Trackback URL

історія, дитинство, Донецьк, лінія, місто, пам'ятник