Колись, в прадавні часи, коли жовтий та синій були червоним, а молоко трикутним, коли світле майбутнє було так близько, що навіть кілька разів вдалося пройти повз нього, коли масло мазали на ковбасу, бо не було хліба, відбувалося моє дитинство. Ви не повірите, але Інтернету тоді теж не було. Уся інформація зберігалася і переносилася на примітивних паперових носіях і з цим доводилося миритися, бо нас вчили, що так і має бути.
І були журнали. Оскільки було дитинство, то і журнали були дитячі. Ось про них і згадаю.
Страшно і сказати, але «Весёлые картинки» були єдиним періодичним виданням у тій країні, яке ніколи не підлягало цензурі. Більш того, окрім відомих з дитинства С. Маршака, К. Чуковського та А. Барто в журналі, наприклад, працював щойно звільнений зі сталінського табору карикатурист Костянтин Ротов. Ось така компанія робила перші радянські комікси.
Сказати, щоб я надто полюбляв цей журнал, я не можу, інформаційного навантаження в ньому було замало, схоже і цензура вважала так само. Якось до чергової річниці Пушкіна або просто так на обкладинці журналу розмістили його портрет робити Кіпреньского. Здається, це був саме він, хоча я можу і помилятися, оскільки видатний російський поет має досить велику кількість майже однакових портретів. Важко пояснити, що мною тоді керувало, але я вирізав той портрет, наклеїв на тверду картону основу і виготовлена таким чином репродукція висіла в мене над ліжком принаймні кілька місяців. Ось чого точно не з’явилося на обкладинці журналу, так це портрета Леоніда Ілліча Брежнєва у траурній рамці, коли він віддав богові душу. Знову ж таки унікальний випадок непокори у радянській історії. Редактори журналу проігнорували директиву згори, щодо розміщення траурного портрету найгероїчнішого з генсеків на своїй обкладинці, аргументувавши це тим, що відповідне зображення виглядатиме вкрай недоречно поряд з назвою видання.
З іншого боку успіх журналу був прогнозованим, оскільки він єдиний перекривав віковий діапазон 4-10 років, на відміну від найближчого конкурента «Мурзилки» (6-12 років). Гадаю, що діти, які звикали до «Веселих картинок» на якесь там «Мурзилко» потім просто не велися. Хоча тримати у руках «Мурзилку» мені ніколи не доводилося, і про нього лише іноді нагадував поштар Пєчкін, що вперто носив його «для нашого хлопчика».
Потім в мене з’явився «Трамвай». Цей дитячий журнал настільки класнючий, що заслуговує на окрему статтю, але швиденько про нього згадаю. Знайомі у яких я про нього питав або взагалі були не в курсі або відгукувалися вкрай позитивно. Для мене – це буквально матеріалізований ідеал щомісячної дитячої періодики зо 40 копійок, купа пізнавальної інформації, ігор, оповіданнячок, і все якесь нестандартне, таке, що зачіпляло фантазію та спонукало творити. Ні, все ж якось напишу про нього окремо.
На «Трамвай» в мене була підписка на 90-91 роки, потім з’явилася незалежність, а «Трамвая» не стало. Довелося перейти на наші незалежні видання. Серед таких були «Соняшник» та «Барвінок». Обидва приємні, однак їм чогось бракувало. Чи то якість друку збігалася з якістю інфляційних купоно-карбованців, чи автори писали про щось не те. Пригадую лише, що кілька років тому в одному «Соняшнику» знайшов згадку про переможницю пісенного конкурсу молодих виконавців – Іру Білик, і фотка, де вона справді молода і смішна якась.
Також в одному з великодніх «Соняшників» містилася корисна табличка ніби-то з давньослов’янськими символами, що використовуються при розписі яєць. Досить швидко та табличка перекочувала у ізостудію, в якій я мав честь осягати мистецтво зображати. І з того часу перед кожним Великоднем, озброївшись саморобним писачком, що виготовлявся з дерев’яної ручки пензлика та залізної основи від голки багаторазового десятикубового шприцу, я сидів над свічкою з яйцем у руці та воском наносив на нього слова з тих символів. Мистецтво захоплює.
22/02/2009 at 22:35 Permalink
блін, які ностальгічні малюнки
25/02/2009 at 17:30 Permalink
та… були часи. аж ностальгія проймає.
а про "Трамвай" я пам'ятаю, є навіть парочка екземплярів у якості раритетів.
"Барвінок" передплачувався десь до 94-95 років, але мене чомусь не захоплював.
життя минає…