Безліч

Про ті події зараз вже говорити можна, не лякаючись, що якась зі сторін почне кидатися камінням, сипати в очі товченим склом або просто бити. Майже не лякаючись. Отож помаранчево-блакитна революція у Донбасі з моєї точки зору.
Йшла зимова сесія 2004 року, яку я на той час вважав найважчою за весь період навчання (потім неодноразово приходилося змінювати цю думку). Замдекана, що приймав тоді екзамен з асемблеру на консультації сказав: «Ну ви хоч трохи поготуйтеся, бо ось прийдете додому, подивитеся інагурацію та спати…» і далі почав сипати перериваннями DOS та Bios, номера та параметри яких ми мусимо знати напам’ять. Це був вже кінець.
А почалося все дуже непомітно. Одного жовтневого дня 2003-го року. Наш потік спеціальності СП (тоді ще в ньому налічувалося чоловік 70) був знятий з лекції фізики у телецентрі третього корпусу ДонНТУ, чому нескінченно зрадів. Причиною несподіванки стало наше відчайдушне «бажання» прийняти участь у мітингу ніби-то на підтримку російської мови біля палацу молоді імені «Юність». Російська – дуже гарна мова, чому б її не підтримати, тим паче вона досить рідко в чистому вигляді зустрічається в Донецьку. З самого ранку усі вільні бігборди в місті були заклеєні дивними малюнками з написами на кшталт «Тримай, Андрійовичу, гарбуза». Хто такий Андрійович, я й гадки не мав, думаю, як і загальна більшість «мітингувальників». Ось спитайте пересічного росіянина рік тому «Хто такий Медвєдєв?»… Андрійовича ми так і не дочекалися, а відмітившись на якомусь папірці потупцяли пити пиво, загалом так і не збагнувши, що трапилося. Вже пізніше були ухвалені закони, які забороняли використовувати дітей та студентство у політичних акціях і подібна шара більше не повторювалася.
Ввечері про те зібрання під «Юністю» розповіли в новинах, але нічого зі сказаного я не зміг асоціювати з тим, в чому довелося брати участь. Гадаю, тоді все і почалося. Моя сестра розповіла, що філологічний факультет ДонНУ навпаки перекрила група молодчиків (як модно зараз говорити) та нікого не випускала. Мабуть, розцінили, що українські філологи не стали б підтримувати російську мову :).
Більш-менш об’єктивно про те зібрання я прочитав у газеті «Виробник України». Тато тоді працював на «Норді» і підписка на цю газету входила до зобов’язань робітника перед працедавцем. В той час Ландик (директор заводу холодильників і не надто шанована мною людина) трохи посварився з «Регіонами», бо останні мали намір закрити вільні економічні зони, через те в газеті холодильникобудівників час від часу траплялися і опозиційні статті.

Далі, як відомо, закрутилося. Помаранчевий намет, що ставили в районі студмістечка одні студенти, інші розідрали на шматки (мабуть, все ще у рамках боротьби з використанням політиками студентства), біля фруктових лотків з’явилися написи «Это голубые апельсины», а з доріг зникли помаранчеві маршрутки, з’явилися ікони з ликом Януковича, Кабзон заспівав про громадянську війну, дітей боялися одягати в помаранчеве, рідня з різними політичними поглядами тижнями не розмовляла між собою, якась сволота намагалася зґвалтувати дівчат, що агітували за одного з кандидатів, і куди не вийдеш – усюди гуділи про політику.
Мітинги на підтримку біло-синіх в Донецьку утворювалися частково з активістів та фанатиків, а частково з робітників окремих підприємств, страх втратити премію або місце роботи – величезний страх для людини в системі. Стихійними ці мітинги я б не назвав, щоправда, як і ті, що проходили в Києві, або Харкові. А звідки ви думали в кожного кепочка та прапорець? – так просто можна було сподіватися лише на стрічечку. Найкращим з мітингів був той, де виступала дружина Віктора Федоровича, з того виступу ми дізналися про наколоті помаранчі, а ще лексичну велич мови, в підтримку якої не так давно ходили на мітинг («Я хочу обратиться к матерям. Матеря!..»). Чомусь після того дружину Януковича в ефір не пускали. Мабуть, варто було його вибрати, щоб споглядати таку першу леді частіше. Помаранчеві теж збиралися. Я знаю про дві такі сходки. Перша відбулася здається без жодної інформаційної підтримки, про другу оголосили на радіо «Ера», проте чомусь молодіжна ланка партії регіонів за годину до акції теж вирішила організувати свій мітинг і, як не дивно, в той самий час і в тому ж місці. Внаслідок чого пів сотні помаранчевих активістів не з власної волі втратили усю символіку і просто розійшлися, канал ТРК Україна, тоді ще без «Свободи з Савком Шустером» показав, що прибічників опозиції в Донецьку немає жодного.

Як не дивно, але в порівнянні з усім цим, університет справді майже стояв в стороні (може тому, що в керівництві нашої кафедри були прибічники як одних, так і інших сил). Лише викладач з ТОЕ пропонував прийняти лаби тим студентам, хто назбирає в своєму районі більше бабусь, які бажають голосувати на дому.
На одній лекції з вищою математики наш викладач на хвильку застиг біля дошки і позіхнувши вимовив: «Сами они быдло…».
А ще про наше конституційне право не брати участі у виборах чомусь забули. Студенти гуртожитків під страхом виселення мусили на бюлетенях висловити усе, що вони з того приводу думають, іншим ж треба було після акту волевиявлення просто відрапортувати старості.
Перші в моєму житті вибори пройшли нормально. Усі три тури. Я зараз і не скажу чим вони особливо відрізнялися. Чи були фальсифікації? Як людина чесна відповім – так, були. За кого відбувалося вкидання не уточнюватиму. Механізми теж були різні. То був радісний час, коли в новинах розповідали про десяток електричок з людьми, що рушили з Маріуполя в Київ для голосування за відкріпними талонами. Зроблю вигляд, що в новинах тільки голову задурюють і розповім тільки про ті випадки, що знаю сам від перших-других осіб.
Почнемо з заводу холодильної техніки «НОРД». У його компетенції було два десятки дільниць. Виборчі комісії та спостерігачі відповідно складалися з робітників підприємства. Якщо насмілювався звідкись виникнути сторонній спостерігач, то йому відмовляли, мотивуючи тим, що необхідна кількість спостерігачів для даної дільниці вже набрана. Членом комісії від блоку «Наша Україна» на одній з виборчих дільниць був начальник мого тата – діючий член «Партії Регіонів». Моєму татові дістався бейджик журналіста газети «Пролєтарка» (чи щось в тому ж дусі). Далі між дільницями курсував автобус з заводчанами, що вирішили здійснити своє волевиявлення організовано. Явка у кожному турі била нові рекорди, часом становила 105%, бюлетені закінчувалися ще до закриття дільниць. Гадаю, чисельність населення України в ті дні офіційно перевищила омріяні 52 мільйони.
Мій дядько, що мешкає в невеличкому шахтарському містечку Донецької області теж голосував двічі: за себе і за якогось ієговіста, сумліннями не гризеться, нічого поганого в цьому не бачить, бо «той би все одно не прийшов, в них релігія не дозволяє».
Я впевнений, що на західній Україні було не краще, проте сам розповісти нічого не можу.
На сам кінець хочеться ще дещо пригадати (ну щоб потім раптом не забути). Моя сестричка входила до штабу одного з кандидатів у міську раду Донецька від блоку «За Єдину Україну» (був такий блок на парламентських виборах 2002-го року, в мене досі на старому холодильнику висить приліплена наклейка з дуже смачнючим шматком сала на скибці хлібу та написом «За Єду»). Їхня виборча дільниця розміщувалася у глухому приватному секторі Ленінського району. А завданням відповідно було періодично обходити людей та агітувати за кандидата. Так от, близько половини людей, коли чули, що до складу блоку входить «Партія Регіонів», відмовлялися розмовляти, бо вважали її, висловлюючись не надто коректно, мафіозною. Вже за два роки громадська думка змінилася кардинально. Тому я і намагаюся на політику особливу увагу не звертати :).

Схожі дописи:

• Мої стосунки з поштою
• Мертвий Півень. Донецьк
• Українська мова в Донецьку (частина 2)
• Як зібрати виборчу скриньку
• Уся правда про 54-ий день року

Trackback URL

історія, Донецьк, за жизнь, політюки, революція, українське