Про те телебачення я не можу сказати добре і багато, бо і сам не надто багато пам’ятаю. Воно жило паралельно десь всередині і зомбувало в мені щось, однак я особливо не заперечував, бо і не міг уявити свого дитинства без його лагідного мерехтливого впливу. Спочатку я ставав радянським патріотом (патріотом нації, якої ніколи не існувало), згодом воно засмутило мене тим, що моя Батьківщина тепер не найбільша в світі і вже не займає шосту частину суші. Трагедія усього життя, усіх п’яти повних його років. Це можна порівняти зі здивуванням, що я одного разу відчув, побачивши у журналі фотографію живого короля якоїсь країни. Чомусь король був без корони у дурнуватому смокінгу. Але підпис точно свідчив, що то король. Невже в дитинстві лише мене так дурили?
Потім те ТБ стало іншим. Я навіть пам’ятаю ту зміну. Був один день, коли воно нічого не показувало. Сіре шипіння на всіх кнопках мого восьмиканального телевізора. Я б не назвав те нервове мерехтіння снігом. Навіть лебедине озеро не транслювали. Мама сказала, що почалася війна. Уявляєте, тут у Донецьку сказала. І гадаю, що не одна мама в той день таке сказала своїй дитині. Тато був у відрядженні десь в Криму, тому вона хвилювалася. А я, вважав, що війна мала б проявлятися бомбуваннями, купою німців та завиванням сирен, але ніяк не відсутністю трансляції телепередач. Війни не було. Була лише спроба державного перевороту. Путч, ДКНС(ГКЧП), Горбачов на дачі, Єльцин на танку. Після того мені ще подобалося вирізати з газет фотографії бронетранспортерів та розмальовувати їх. А ще пам’ятаю поштові марки (мій тато знаний філателіст). На марках містилися портрети тих трьох хлопців, що загинули. Здається, навіть блок був – це коли кілька марок поєднані разом та обрамлені рамкою, яка не становить жодної поштової, проте має деяку філателістичну цінність.
Далі я ставав патріотом України. Воно мене їм робило. Разом з настінним радіо, що я пародіював у години дозвілля, виходив на балкон та розмахуючи руками перевтілювався у депутатів Верховної Ради. Варто зазначити, виходило непогано.
Ще була реклама і серіали. Серіали на тому ТБ дивилося більше людей, ніж програму «Время» з музикою Свиридова у заставці. «Рабиня Ізаура», «Багаті теж плачуть», «Просто Марія», «Дика Роза» – я всі їх бачив. І не вважаю це чимось соромним, бо всі їх бачили. Велика радянська спільнота, на яку братні латиноамериканські народи вихлюпнули тазик інформаційного потоку. Гадаю, це був єдиний шанс за всю історію людства зробити Україну аргентинською або бразильською колонією. Я приходив у дитячий садок, дітей розсаджували на килим перед невеличким двокольоровим телевізором і всі споглядали ранковий показ «Богатые тоже плачут», а виховательки зачитувалися пресою, в якій наперед розкривалися сюжетні лінії серіалу, мабуть, вони ще більше були на тому повернуті. Я знаю точно, хто мене виховав.
Реклама – двигун торгівлі. Не знаю, як обходилася увесь час торгівля тієї країни без двигуна, але від радянської телевізійної реклами у моїй пам’яті лишилася лише одна картинка: кілька скелетиків, що витанцьовують з пісенькою «Тазобедренный сустав». Вже потім був Льоня. І зовсім не Брежнєв, а Голубков, що купляв дружині черевики в перервах між тими ж серіалами та проектами «Вид». Це був жорстокий час, тоді люди втратили свого бога. Вони дізналися, що телебачення може казати неправду. І народ ніби одразу перестав бути наївним. З’являлася реклама дивних заморських ласощів «Whiskas», «Uncle Bens» та «Yupi». Може ще щось було, але я був малим і не знав, що воно так важливо і його треба обов’язково запам’ятати. Шедевр рекламної індустрії тієї доби – ролик «Вентиляторный завод» на наші екрани так і не потрапив. Країни вже були різні.
Я й досі вважаю найкращим телевізійним каналом – краматорський «СКЭТ», що ділив ефірний простір з «7*7» та ТРК «Україна». Я пропоную вшанувати цей канал хвилиною мовчання. Він заслужив на ту хвилину. Я впевнений, що тітонька з коротенькою стрижкою під йожик у великих окулярах, яка кожен день зі «СКЭТу» дарувала глядачам свою посмішку, вплинула на мій світогляд значно більше, ніж переважна кількість вчителів у школі. Це був канал, що зверхньо сміявся над світовим антипіратським законодавством. Сміявся голосом перекладача, що ринув з його затиснутого носа, силуетами афроамериканської публіки, яка виходила з кінозалу за попкорном, рядком, що містив номер телефону спецслужби далекої країни за яким неодмінно треба було зателефонувати. Ви маєте щось проти сучасного чотирьохголосого дубляжу на телебаченні? – Та доба точно оминула вас стороною.
Те ТеБе зробило з нас тих, хто ми є зараз. Від нього лишилися новорічні звернення голови держави, КВН та блакитні вогники. Колись хтось щось добре скаже і про це ТБ, але воно вже не буде моїм.
15/02/2009 at 06:19 Permalink
oго яка. в мене невеличке прохання – використовуй кат.
15/02/2009 at 07:04 Permalink
угу, правда, цікаво. головне по СКЕТу це мультики в 9.20, а потім — кінооооошка. А цікаво, у Львові, наприклад, теж був такий свій канал? Хотя, схоже, що там таких і зараз багато.
15/02/2009 at 09:09 Permalink
О, кльово іконкі під тему підішли )
15/02/2009 at 09:12 Permalink
Дякую, ще деякі моменти зовнішнього вигляду упорядкую і можна буде йти в широкий світ :)
21/03/2009 at 08:40 Permalink
Гарний допис. Сам згадую СКЕТ з ностальгією, але ранній. Дивно, вони спочатку працювали набагато професійнйше, першими зрозуміли як заробляти на рекламі і ніколи цим не зловживали ( не знаю чи доводилось вам бачити слов'янське телебачення тієї доби – то була суцільна реклама)